Віктор Тимофійович Пилипець - Я земляк видатного спортсмена

Віктор Тимофійович Пилипець

-Я земляк видатного спортсмена, найсильнішої людини

планети 60-х років, нашого земляка, уродженця

Краснопільщини Леоніда Жаботинського.

Віктор Тимофійович Пилипець  передав закладу книги свого доброго знайомого Руслана Жаботинського “Леонід Жаботинський: я українець…” 

Леонід Іванович називав жителів Сумщини, Харківщини, Запоріжжя своїми земляками. Але початок славетного життєвого шляху – дитинство – не просто пов’язане, а пройшло на моїй рідній Краснопільщині, глибокі корені його батьків Івана Пилиповича і Єфросинії Данилівни (Северин) знаходяться у нашому краю. Незважаючи на тяжкі умови тодішнього життя, родина Івана Макаровича Мигаля усиновила маленького Івана – батька Леоніда Івановича – після смерті його батьків. Все своє життя Леонід Іванович шанував дідуся Івана і бабусю Галю як рідних. Про них він згадував на сторінках своїх книг. 

В 60-ті роки десятки хлопчаків навчались у тій же Успенській початковій школі, у тих же вчителів, що колись вчили маленького Льоню. І після перемог нашого кумира на чемпіонатах світу, а особливо після Токійської олімпіади-1964, де він вперше здобув олімпійську медаль, важко було відрізнити, де була дійсність, а де – легенди, пов’язані з іменем великого спортсмена. Розповім дійсність, учасником якої я був сам. Після першої олімпіади Леонід Іванович був нагороджений урядом Радянського Союзу цінним подарунком – автомобілем «Волга» білого кольору. До того часу він мав «Запорожця – 966», в якому міг їздити лише знявши водійське крісло і керуючи автомобілем з заднього ряду, адже двометровий велетень мав вагу 170 кілограмів і просто не міг розміститися як звичайний водій. Так от, приїхав Леонід Іванович на новій «Волзі» на свою малу батьківщину провідати рідних, що проживали поруч з нашою школою, біля лісгоспу. В’їжджає в наші «каракуми» – піщану дорогу, де і гужовий транспорт мав проблеми з проїздом. В школі саме була перерва. На той час машина такого класу для нас була дивиною, і коли ми побачили велетня–водія, одразу впізнали в ньому Леоніда Жаботинського. І вчителі, і батьки багато розповідали нампро чемпіона, а багато школярів на прізвище Мигаль чи Северин доводились Жаботинському родичами. Від несподіванки ми стояли приголомшені. Аж він звернувся до нас: «А ну, хлопці, допоможіть». І вся малеча почала штовхати машину, та все марно. Колеса буксували і ще більше загрузали у піску. Тоді Жаботинський посадив за кермо когось із старших хлопчаків – керуй, а сам підняв автівку за задній бампер і викотив її з піску наче іграшкову.

Одного разу, приїхавши із Харкова, Леонід Іванович врятував групу працівників ферми – доярок і фуражирів – від величезного бика, який вирвався з загону і кинувся на людей. «Тореадор» без списа і червоного плаща, схопивши бика за роги, звалив на землю, після чого переможений бик втік.

Не було хлопчаків мого покоління, які б не хотіли стати «як Жаботинський». Для своїх тренувань ми застосовували все, що можна було знайти у селі – починали з металевого засува для воріт, а в кого були гирі 8 чи 16 кілограмів, то ті були щасливцями. З лісопилки чи цегельного заводу якимось чином потрапляли до нас колісні пари від вагонеток. Після кожного підйому ваги ми тут же пробували на «міцність і твердість» свої біцепси, якщо їх можна було знайти.

Де б мені не доводилось бувати – в Австралії чи Канаді, в Японії чи на Мадагаскарі, де Леонід Іванович працював три роки і очолював групу радянських тренерів, прізвище Жаботинського відоме і шановане, відкривало спілкування з людьми різних поколінь. Багато разів я впевнювався – спортивний тріумф Жаботинського та його ім’я мають планетарний масштаб.

І досі вшановують пам’ять Леоніда Жаботинського і на моїй рідній Краснопільщині. Депутати селищної ради прийняли рішення про перейменування вулиці Фрунзе на вулицю Жаботинського, по якій майбутній чемпіон кожен день ходив від батьківського дому до школи. Біля Успенського Будинку культури закладено сквер імені Жаботинського, планується відкриття кімнати спортивної слави.

Спортивну естафету Жаботинського продовжують інші наші земляки. Це і заслужений майстер спорту, заслужений тренер України, колишній наставник київського «Динамо» і збірної України з футболу Михайло Фоменко, Тетяна Завалій – неодноразова учасниця Олімпійських Ігор, це і наша сьогоднішня гордість – олімпійські чемпіонки з біатлону Вікторія і Валентина Семеренки. Найсильнішій людині планети Леоніду Жаботинському було доручено нести прапор СРСР на закритті літніх олімпіад у Токіо в 1964 році та Мехіко у 1968 році. Через кілька десятиліть у 2014 році на закритті зимової олімпіади в Сочі честі нести прапор України була удостоєна тендітна дівчина з Краснопілля Вікторія Семеренко.

Протягом багатьох років я підтримував стосунки з Леонідом Івановичем. Він цікавився нашими новинами , згадував родичів і друзів, обіцяв приїхати в наші краї. Але величезна гомадська зайнятість, а потім і стан здоров’я не дали йому можливості це зробити. В моїй бібліотеці зберігається книга Леоніда Івановича Жаботинського «На вершині Олімпу» з дарчим надписом, який починається словами «Земляку…». І це слово відноситься до кожного з нас, хто народився на славній землі Краснопільщини, про яку наш прославлений земляк згадував у своїх книгах, і пам’ять про малу Батьківщину, яку він проніс через все своє життя.

Джерело:

Леонід Жаботинський: Я українець... Історія життя великої людини, розказана його сином. / Руслан Жаботинський. – Запоріжжя: АА Тандем, 2019. – 200 с.

Фото:

Книги у дарунок. Краснопілля край слободжанський.